Місто мого серця
Харків
Тут я вчилась дихати і мовчати. Закохувалась — і падала. Виходила з себе і поверталась в себе.
Я не малювала його буквально. Я викладала його по пам’яті — не по карті, а по серцю.
Кожна будівля тут — не просто архітектура. Це відбиток моментів, зустрічей, сліз, перемог. Це моя дорослість.
Ця робота, як обійми на вокзалі. Ти не знаєш, коли повернешся. Але знаєш, що всередині — твоє.
Харків — це не місто. Це люди, які залишаються з тобою назавжди.
У «Місті мого серця» Lunasvit звертається до Харкова — рідного міста, що стало символом витримки, болю, гідності.
Її мова — світло. Вона не працює з фарбами — вона малює спалахами. І ці спалахи складаються в добре знайомий кожному харків’янину силует:
— Держпром;
— Дзеркальний струмінь;
— Колесо огляду;
— Будинок зі шпилем;
— Мости і лінії, що з’єднують…
У нижній частині — 1654, рік заснування Харкова. Але насправді це більше, ніж дата. Це — коріння.
Це робота про зв’язок із містом, яке живе в тобі, навіть якщо ти не там.
І кожен, хто колись стояв на Площі Свободи або ходив Сумською, впізнає себе в цьому світлі.
І саме після цього спалаху пам’яті, Lunasvit звернулась до візерунку, що поза часом.
Так з’явилась «Арабеска», робота не про місто, а про нескінченність форм. Як візерунок життя, який триває, навіть коли місто мовчить.